Чорнобиль. 25 років потому…
В Іпатіївському літописі згадка про місто Чорнобиль датується 1127 роком…
Починаючи з 1 год. 24 хв. 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася серія вибухів, які призвели до руйнування реактора й будівлі 4 блоку та викиду великої кількості радіоактивних речовин у довкілля. Наслідки аварії дали підстави вважати цю подію катастрофою планетарного масштабу. Радіоактивного забруднення зазнали величезні території, а особливо річки, що протікають поряд із ЧАЕС і Київським водосховищем. Була забруднена територія понад 50 тис. кв. км у 74 районах 12 областей, де розташовані понад 2294 населені пункти, де потерпілими налічується понад 3,2 мільйона людей. Після Чорнобильської катастрофи Україну було оголошено зоною екологічного лиха.
…11 березня 2011 року на японській АЕС «Фукусіма-1» внаслідок цунамі, що спричинило найпотужніший землетрус (9 балів), сталась аварія, яка ще раз підтвердила, що атомна енергетика несе як величезні можливості, так, водночас, і велику небезпеку. Японській аварії вже присвоєно 6 ступінь тяжкості за шкалою МАГАТЕ, натомість Чорнобильська посіла останній - сьомий ступінь з цієї лінійки. За повідомленнями іноземних видань, «Фукусіма» відродила побоювання з приводу безпеки ядерної енергії. І те, що відбулося в Японії, високотехногенній країні, дає підстави для роздумів науковцям: наскільки світ захищений від атому.
Вибороти життя
Після аварії на ЧАЕС першими в боротьбу з вогнем включилися військові пожежні частини міст Чорнобиля і Прип'яті, а також Києва й інших населених пунктів Київщини, насамперед міста Білої Церкви. І якщо пожежники прийняли на себе удар стихії, то працівники правоохоронних органів приречені були прийняти удар людських емоцій, особливо під час евакуації населення. Саме міліціонерам довелось переконувати людей, що евакуація необхідна, а тому треба терміново зібрати документи і взяти лише необхідні речі, бо, мовляв, їдуть ненадовго, днів на 3. Адже й самі правоохоронці не знали, що це «ненадовго» розтягнеться на все життя…
На зустріч з молодістю
Керівництво Білоцерківського міського відділу внутрішніх справ організувало поїздку пенсіонерів ОВС, які працювали в Прип’ятському МВ ГУМВС України в Київській області і після трагедії на Чорнобильській АЕС продовжили службу в місті Біла Церква.
І ось 29 березня 2011 року група пенсіонерів ОВС у складі Олени Іванової, Юрія Фомінського, Михайла Маковецького, Олександра Андреєва, Володимира Новіка, Тамари Бурдік, Сергія Шеремета, В’ячеслава Харитонова, Михайла Ображея вирушила до Чорнобиля. Цього дня вони їхали на побачення зі своєю молодістю, бо тоді їм не було ще й тридцяти, вони були молоді й красиві, здорові та веселі, а попереду їх чекало ціле життя.
Страшне слово «зона»
Перетнувши кордон 30-кілометрової зони після ретельної перевірки на контрольно-пропускному пункті, ми приїхали до Чорнобиля, невеличкого селища, яке й зараз залишається частинкою радянської епохи. Загалом же територія відчуження займає 2044 квадратних кілометрів, що становить майже територію герцогства Люксембург. Нашу групу супроводжував заступник командира батальйону міліції з охорони зони, безпосередній учасник ліквідації аварії на ЧАЕС полковник міліції Олексій Москаленко, який і досі тут працює. Він розповів, що наразі в Чорнобильській зоні проживають кілька тисяч громадян, з яких більше 4 тисяч працюють безпосередньо на атомній станції. Та до зони почали приїздити на постійне місце проживання колишні мешканці та люди, в яких виникають проблеми з житлом. І так званих самоселів там зараз проживає 273 особи. Вони селяться у порожніх квартирах, будинках і почуваються комфортніше, ніж на «великій землі». Адже їм у двір щомісяця привозять пенсію, а двічі на тиждень приїжджає продовольча лавка, в якій вони замовляють собі будь-який товар. Але відродження Чорнобиля неможливе, бо жити тут ще якось можна, та щось вирощувати на землі - цілковите безглуздя, адже важкі радіометали на 30-40 сантиметрів проникли в землю, і потрібно щонайменше 300 років для їхнього розпаду.
«А цей храм єдиний стоятиме вічно. Коли морок на землю впаде, звідси нове життя почнеться» (пророцтво)
Раніше здавалося, що зона відчуження - це територія, на якій вже вмерла Україна. Насправді це зовсім не так. Бо в місті Чорнобиль радіаційний фон нічим не відрізняється від столичного - на рівні 60 мілірентген, хоча в країні є місця, де він значно вищий, зокрема там, де є гранітні та вугільні поклади. А життя йде своєю чергою, вулиці вражають своєю охайністю, хоча ніскілечки не змінилися з часів Радянського Союзу. У місті мешкають працівники МНС та цивільні особи, їздять шикарні іномарки, працюють магазини, кафе, готелі, деякі садиби оновлюються, на балконах сушиться білизна, у самому центрі робітники розбивають новий парк до 25-річчя аварії. Одним словом, життя відновлюється. І на підтвердження цих слів начальник пожежно-оперативного центру Олександр Боровський запросив нас до міні-зоопарку частини, де знаходяться фазани, гуси, кури-бентанки, лисиця та вовк, якого колись знайшли в лісі, і щоб він не загинув, забрали до частини. Згодом він потоваришував із собакою і вони знаходяться в одному вольєрі. Тут же ми знайомимося і з кінозіркою - 6-річним веприком Хрюшою, що відзнявся в багатьох документальних та художніх фільмах про Чорнобиль.
Перед самою частиною стоїть основна пам’ятка пожежникам, які першими кинулися в пекло вогню. Головним його творцем був безпосередній рятівник підполковник Олександр Недригайло.
Над самою річкою Прип’ять звели величний пам’ятник «Дзвін скорботи» з написом: «Зупинися і схили голову: перед тобою древлянська земля. Із смутком ядерної катастрофи перед народом, який жив тут віками і як пісок розсипався по всьому світу. Боже, допоможи нам грішним здолати цю біду». Нещодавно було відновлено й головну святиню міста - Свято-Іллінський храм. Парафію ж очолює протоієрей Миколай Якушин. У цьому храмі зберігається ікона святого Миколая ХVII століття, яка здавна вважалася чудотворною. З нею в 1996 році люди обійшли все місто, бо тоді навколо горіли ліси, і вогонь підібрався до будинків самоселів. Після хресної ходи пожежа відразу вщухла. Кажуть, що збулося пророцтво. Тут же знаходиться й інша святиня - Велика чорнобильська поминальна книга з написом: «Сія книга два рази на рік виноситься на середину храму і під час Божественної літургії урочисто прочитуються всі вписані імена». У ніч проти 26 квітня до церкви збираються дуже багато людей з різних кінців країни, місто не спить, дзвонять дзвони, вищить пожежна сирена - як колись воно здригнулося від вибуху, так тепер щорічно здригається від молитов та людських сліз.
Міст смерті
Із Чорнобиля їдемо до міста-привида Прип’ять. Переїжджаємо через міст Смерті, що над залізницею, звідки й протягається горезвісний «рудий» ліс. Під час вибуху на ЧАЕС саме у цей бік пішла смертельна хмара й накрила собою міст, після чого показники дозиметрів зашкалювали у понад 1000 рентген. Саме через цей міст простягалася 20-кілометрова черга із 1200 автобусів, які вивозили евакуйованих людей. Та ніхто й гадки не мав, що стоять вони на мості Смерті.
На всьому пострадянському просторі є тільки одне місто, якого не торкнувся розпад Радянського Союзу. Це Прип'ять - наймолодше місто України. Йому було лише 16 років, коли в ньому перестало пульсувати життя. Та й не могло бути інакше, бо середній вік тих, хто тут проживав, був 26 років. У Прип’яті проживало майже 50 тисяч громадян, а народжуваність була найвищою в країні - понад 1000 дітей на рік. Тут жили найзабезпеченіші люди Київської області, а кожен четвертий мав автомобіль. Заробітна плата і постачання були кращі, ніж у столиці. Йдучи вулицями міста, яке навіть після чверті століття не втратило своєї краси, хоч і позаростало кущами, його колишні мешканці й ветерани ОВС розповідали про стежки-доріжки, якими ходили на роботу, водили дітей у садочок. Сум і трепет вчувалися і їхньому голосі. А величезні, трохи вигорілі на сонці написи на будівлях все ще запрошували у кафе, меблевий магазин, готель «Полісся», будинок культури. На перший погляд багатоповерхівки скидались на новобудови, і здавалось, що, заскливши де-не-де вибиті вікна, можна заселяти людей. Але коли ми потрапили в середину будівель, побігли мурашки по шкірі. Здавалось, якийсь смерч пронісся по квартирах і забрав із собою все, що тільки можна: вимикачі світла, дроти, металеві деталі кухонного приладдя, холодильники, газові плити, меблі. Це вражало, бо ж не раз доводилось чути, що люди залишали місто, взявши з собою тільки документи. Таку ж картину побачили ми й у Прип’ятському міському відділі внутрішніх справ, який на той час вважався найкращим у Київській області, куди приїздили переймати досвід з усіх кінців радянської країни. Від побаченого всі були настільки вражені, що не стримували сліз, а чоловіки, щоб не розридатися, читали вірші, які 8 липня 1986 року написав їхній колега Володимир Максимчук на лікарняному ліжку в київському госпіталі МВС:
Припять моя, тебя мы всегда беззаветно любили,
Как первенца сильного, наша ЧАЭС.
«Навеки с тобой, - губы сладко твердили, -
Наш город родной, наша речка и лес».
Стряхну я с погон этот стронций смертельный,
Посыпавший пеплом родные края.
Начнем все сначала. Люблю безраздельно
Тебя, моя родина, Припять моя!
Зона ніколи не стане зеленим лугом
Під’їжджаючи до ЧАЕС, ми побачили вражаючі потужні будівлі, споруди та водні канали, з одного боку охолоджувач, з іншого - теплий вихідний канал. Колись там було рибне садкове господарство, куди щонеділі приїздили більше 1000 рибалок. Мандруючи територією, нам показують могильники радіоактивних відходів, які після аварії зразу закопували без будь-якої інженерної підготовки, і нині вони підтоплені грунтовими водами. Звідси до Прип’яті - рукою подати, кажуть, що влітку вона кишить рибою, де плавають двометрові соми, гігантська плотва, червонопірки. А в лісі, говорить наш гід, добре прижилися коні Пржевальського, яких завезли сюди з метою експерименту. Окрім них тут прижились вовки, дикі кабани, лосі, лисиці. Неподалік знаходиться знаменитий ХАЯТ-2 (сховище атомного ядерного палива), який збудували французи за 200 мільйонів доларів, але у проекті припустилися помилки у 50 міліметрів, яка призвела до того, що зберігати тут наші капсули з паливом технічно неможливо. Тож і стоїть воно, як привид. А наш супроводжувач продовжує розповідь про те, що гучне проголошення «зеленого лугу» на місці енергоблоків неможливе, хіба що через тисячі років, коли розпадуться всі небезпечні елементи. Закриття ж атомної станції, на його думку, було помилкою, бо вже після аварії вона давала прибуток - 700 мільйонів доларів. Та головне, що протягом 10 років, коли атомна не працює, її все одно обслуговують, витрачаючи величезні кошти. І хоча реактор заглушений, та технічно залишити станцію неможливо, бо потрібно підтримувати температурний режим. Адже в її «організмі» йде реакція, це як жива артерія. Зараз на атомній у 5 змін працюють більше 4300 штатних працівників, діє 2 їдальні, медичні установи тощо. Є працівники, які обслуговують реактор, перебуваючи у приміщеннях протягом 5-15 хвилин протягом своєї зміни. Але люди знають, на що вони йдуть, адже багато з них своє життя присвятили цій справі, є й сімейні династії.
Навпроти адмінбудівлі встановлено пам’ятник Прометею, що приборкав вогонь. Раніше він знаходився біля будинку культури, але після аварії його перенесли сюди і зараз він ніби дивиться в очі загиблим, імена яких викарбувані на стіні Шани. Тут зазначені всі, хто першим прийшов на боротьбу із стихією та помер в московських лікарнях від опромінення.
Їдучи далі, колишні мешканці міста показують ще одне сумне та святе місце, де стояла скорботна сосна. На ній під час війни німці страчували наших партизанів, і з повоєнних років вона була природним пам’ятником, якому вклонялися та вшановували.
Ольга Кваша
|
