Чорнобильська зона - нема там життя.
Чорнобильська зона пливе в небуття.
Одне в нас завдання - не дати нікому
Створить ще на світі десь прокляту зону.
Ірина Іващук, «Чорнобильська зона»
Ледве перетнувши лінію зони відчуження, помітила, що люди, котрі їхали зі мною в автобусі, змінилися в обличчі. Кожен думати про щось своє, думки заполонили спогади про минуле. Відволікати у ці хвилини я нікого не наважилась, адже для них ця поїздка сповнена емоціями та пожовклими сторінками історії їхнього життя.
Як і обіцяла, знайомлю вас з тими, хто подарував мені незабутні враження від поїздки: Олена Георгіївна Іванова, Юрій Іванович Фомінський, Олександр Михайлович Маковецький, Олександр Володимирович Андрєєв, Володимир Іванович Новік, Валерій Дмитрович Ракун, Тамара Миколаївна Бурдік, Сергій Володимирович Шеремет, В’ячеслав Харитонов, Михайло Васильович Ображей. У всіх цих людей при згадці про Чорнобильську катастрофу мимоволі стискається серце і ніби зі старого кінофільму у пам’яті прокручуються епізоди з минулого.
Чорнобиль закутий колючим парканом,
Чорнобиль... згадаємо знову і знову
Це місце, окутане темним туманом -
Це пустка одвічна - Чорнобильська зона.
(Ірина Іващук, «Чорнобильська зона»)
Кожного дня, з кожним ударом серця згадується одвічний біль українського народу. Навіки залишиться загадкою, за що атом не пошкодував тисячі людей, забравши їхні життя в той час, коли природа прокинулась від зимової сплячки та починалося нове життя.
Голова міського Благодійного фонду «Допомога дітям Чорнобиля» О.Г. Іванова з неприхованою печаллю повідомляє, що всього у Білій Церкві проживає три тисячі ліквідаторів. Із прип’ятських міліціонерів живими залишились лише вісім. Вони завжди пам’ятатимуть той день, коли життя потекло зовсім в іншому руслі, рятуючись від помсти атома за людську необачність.
Про життя після аварії розповідає колишній міліціонер міста Прип’ять В.І. Новік:
- Зараз разом з родиною я живу у місті Біла Церква. На сьогоднішній день я вже давно пенсіонер. Маю другу групу інвалідності. У свій час дослужився до майора міліції, працював заступником командира батальйону відділу охорони міста Біла Церква.У мене дві доньки. Та старша, на жаль, покійна. Минулого року не пошкодував її Чорнобиль. Народилась вона у 1985 році, на момент аварії їй було трохи більше рочку. Можете подивитись на мою голову та все зрозуміти (прим. авт. - чоло Володимира Івановича вкриває сивина, котра з’явилась не по роках рано, в той час, коли чорнобильська трагедія забрала найріднішу людину)… Слава Богу, є молодша донечка та дружина – життя продовжується!..
Кожному із переселенців є про що розповісти, згадуючи ту весну, яка відібрала у них спокійне та мирне життя у рідному місті. Інколи їх переповнюють емоції та на очах з’являються сльози. Воно й не дивно, адже переступити поріг рідної домівки, яка на сьогоднішній день навіть віддалено не нагадує ту, котра залишилась у далеких та світлих спогадах про щасливе життя.
Як зауважив один із колишніх мешканців Прип’яті Юрій Фомінський, сьогодні спогади перетворились у щось буденне. Перші роки після трагедії очі наповнювались слізьми, душа розривалась від відчуття несправедливості по відношенню до людських життів, а тепер змирився із думкою про те, що трапилось і змінити вже нічого не можна.
Підтримує Юрія Івановича у такому баченні і О.Т. Москаленко. Йому доводиться бувати у зоні відчуження надто часто, така вже робота.
Проходячи поверхами одного із покинутих будинків Прип’яті, зіштовхнулась у коридорі з Олексієм Тимофійовичем: він з незрозумілою мені стриманістю та спокоєм повідомив, що це квартира його сусідів, а наступна його. Невже його не переповнюють почуття жалю та ностальгія? Переповнюють, от тільки з роками він навчився послаблювати у собі такі емоції, не давати їм волі. Повернути ж нічого вже не можна…
Покидаючи місто Прип’ять, з усіх сторін чую репліки: «Пам’ятаєш, тут був магазин», «А в цьому кафе ми успіли побувати до трагедії». Для тих, хто не зміг відвідати рідне місто, Юрій Іванович усе знімав на відеокамеру. Вони назавжди залишились однією великою родиною, котру, на жаль, об’єднала величезна біда. Та вони не здаються, несучи історію життя прекрасного та мальовничого міста Прип’ять, котре сьогодні спить непробудним сном…
Євгенія Федорова
|
