Чайка – це птах, що вільно літає над морем і йому не страшні буревії. Саме так можна сказати про Івана Васильовича Чайку.
Іван Васильович Чайка народився 15 січня 1925 року в родині простих сільських трударів. Батьки тяжко працювали та вечорами і в свята в родині завжди звучав спів.
В шкільні роки Іван Васильович, не маючи можливості купити музичний інструмент, сам змайстрував музичний інструмент магдалину на якій грав і навіть брав участь у міжрайонних виступах художньої самодіяльності. Певна річ, звучання його доморобного інструменту було недосконалим, та маленький Іванко так вдало та весело вигравав, співав та ще й пританцьовував, що журі визнало його виступ найкращим.
Така акторська вдача допомагала йому і в роки Великої Вітчизняної війни. Коли фашисти окупували рідну Землю, прийшли в село, Івану Васильовичу було лише 16-ть років. Маленького хлопчину разом зі своїми односельчанами було відправлено на роботи до Німеччини.
Двічі він втікав з табору. Зрештою, малий втікач дістався Бельгії, де і потрапив до партизанського загону. Вивчивши трохи мову та отримавши документи, хлопчик мав змогу вільно пересуватися містом і виконувати доручення партизанського загону.
Маленький розвідник дійшов до Берліну, де і святкував разом із Бельгійськими товаришами День Перемоги.
Повернувшись додому, юнак вступив до медичного училища. Після закінчення навчального закладу, влаштувався лікарем станції швидкої допомоги, де пропрацював 20-ть років.
За допомогу людям, відданість справі і високий професіоналізм, Іван Васильович Чайка отримав звання заслуженого медичного працівника, за що його ім’я занесене до книг «Історія медицини» та «Минуле і сучасне медицини Білої Церкви».
В званні капітана медичної служби він був прийнятий на службу до органів внутрішніх справ.
Так ще 20-ть років Іван Васильович віддав службі в міліції на посаді начальника медвитверезника Білоцерківського управління міліції. За сумісництвом, на протязі цих років, він був редактором Білоцерківської газети «П’янству бій!» Міністерства ОВС України.
За Радянських часів дана служба виконувала роль «няньки» для тих, хто вживши спиртного, буянив в громадських місцях, або ж коли вже самотужки не міг дістатися додому. Таких любителів «зеленого змія», працівники міліції виявляли в місті і на спец транспорті доставляли до медвитверезника, де вони і спочивали до ранку під наглядом міліцейського медперсоналу. Ось така специфічна була служба.
Також, довелося Івану Васильовичу попрацювати і в Чорнобильській зоні.
У 1993 році, у віці 68-ми років, Іван Васильович Чайка звільнився з ОВС і вийшов на заслужений відпочинок. Нині він полковник міліції у відставці.
Це надто коротка розповідь – про цю людину можна розповідати годинами, днями, а спогади його самого і ще довші і набагато цікавіші. Про них можна прочитати в книгах: «Знаковий птах», «Невгасимий вогонь пам’яті», в його збірці літературних спогадів «Моїм нащадкам» за 2009 рік та в багатьох публікаціях газет та журналів. І кожного разу він має що розповісти журналістам і людям, які спілкуються з цією особистістю.
Напередодні свята, я спілкувалась з людиною-історією і, в котре, залишилася задоволена зустріччю і, приємно здивована, та зачарована почутим і побаченим.
Цього разу, Іван Васильович здивував своєю оселею, яку вміло оздоблено та прикрашено руками самого господаря. «Царські хороми» в маленькому приватному будиночку на Заріччі. Стіни та стеля оздоблені ліпниною; картини в рамах, покриті золотими фарбами; статуетки, фотографії, ікони, фігурки… Кожна річ має свою історію і так вміло переплітається із сьогоденням.
Іван Васильович, після смерті дружини, проживає сам, та він не одинокий. Має: три красуні-доньки, четверо онуків і чотирьох правнуків (із них: старшій 16-ть, а меншій правнучці 6-ть років).
Маючи правнуків, Іван Васильович, все ж таки, молода душею, енергійна, повна життєвих сил людина. Він приймає активну участь у багатьох заходах, що проходять в місті. Маючи гарний голос та веселу вдачу, є учасником фольклорного ансамблю «Берегиня», де співає в хорі. А також, є одним із солістів даного колективу.
Напередодні Дня Перемоги Іван Васильович зустрівся з колективом Білоцерківського МВ, щоб поділитися своїми спогадами про воєнні роки, про людей з якими йому довелося зустрітися і вести боротьбу з фашистськими загарбниками, про любов до життя і що кожному прийдешньому дню потрібно радіти.
Присутні в залі в повній тиші слухали кожне слово Івана Васильовича Чайки – кожен прожив цю коротку-довгу мить життя разом із ветераном.
Дивлячись на цього чоловіка і слухаючи його розповіді про минуле і майбутнє, розумієш, що 87-м років – це ще не старість. Це вік людини, яка прожила лиш частину свого життя, має життєвий досвід і мудрість і в повній мірі живе сьогоденням, мріючи про майбутнє, про те, що воно буде кращим і щасливішим для всіх нас.
Тетяна Гадомська,
спеціаліст по взаємодії з громадськістю та ЗМІ
Білоцерківського МВ ГУМВС України в Київській області
|
