Скільки кілометрів відходив-від’їздив за роки своєї роботи інспектор патрульної служби Фастівського міськвідділу прапорщик міліції Юрій Яковенко, певно, й не злічити. Та він і не рахує їх, ті кілометри… Але кожне патрулювання для нього є пам’ятним. Особливо ті, коли зовсім нічого не трапилося і нікого не довелося втихомирювати – бо такі дні, каже, хіба що раз на рік випадають. Зазвичай же патрулювання – досить-таки напружені й нервові. А часом – і небезпечні.
Про один із таких – небезпечних – моментів своєї служби Юрій розповідає так детально, наче те лише вчора було, хоча відтоді минуло вже років із десять. Він тільки недавно почав працювати в патрульно-постовій службі – так вона тоді називалася. Вже відпатрулювали своє, прийшли у відділ здавати зброю, аж тут команда: «Бігом у машину!» У Боровій молодик, посварившись на дискотеці з іншими хлопцями через дівчину, напився, вкрав машину-«хлібовозку» (на якій сам же й працював) і влаштував спершу погоню за кривдниками, а потім – автовтечу від місцевого дільничного. Той пробував його зупинити, але куди там: п’яний водій ні на що не зважав. Або вже й сам злякався того, що скоїв... Виїхав на Одеську трасу, згодом рвонув на Фастів. Черговий райвідділу направив патрульну бригаду до Великої Снітинки – аби там перепинили «шумахера», бо ж накоїти може бозна що! Приїхали, поставили машину з увімкненими проблисковими маячками на дорозі, Юрій став з одного боку, напарник – з іншого, а водій жезлом наказував порушнику зупинитися. Але алкоголь укупі зі страхом геть розум тому затьмарили – летів просто на міліціонерів, ледь їхню машину не перевернув. Якоїсь миті Юрієві навіть здалося, що напарника переїхав – темно було, не бачив, що товариш заледве встиг відскочити… Довелося стріляти по колесах «хлібовозки». Тільки у такий спосіб і вдалося змусити п’яного водія зупинитися. Страшно й уявити, що могло бути, якби помчав у своїй п’яній люті далі…
А якогось разу, затримуючи порушника, Юрій ногу вивихнув. Вже йшов тоді із чергування додому, побачив бійку, розтягнув розбишак, але один надто агресивно повівся: мовляв, чого лізеш не у своє діло? Яковенко вирішив перевірити документи. Їх у молодика не виявилося, тож попросив пройти з ним у відділ. Той наче й пішов спершу спокійно, але за кілька хвилин штовхнув міліціонера аж так, що той упав, і кинувся навтьоки. Була зима, слизько, але Юрій таки догнав утікача. Затримав, одяг наручники, привів у відділ, і вже там з’ясувалося, що це – не просто собі розбишака, а злочинець, який вже рік як у розшуку. Чогось його з Кіровоградщини у Фастів принесло… А ще там же таки у відділі Яковенко зрозумів, що серйозно пошкодив ногу. Відчув біль у ній ще тоді, коли затримував чоловіка, але думав, що минеться. Не минулося. Навіть у лікарні тоді лежав…
А ще колись кілометрів зо два довелося Юрію їхати на дверцятах автомобіля, яким кермував п’яний і, певно, обкурений хлопець. Якби не пригрозив, що стрілятиме, не знати чим би й обернулося – бо швидкість той уже таку розвив, що годі було й думати зістрибнути…
Один із останніх прикметних випадків – затримання крадіїв телефонного кабелю. Це було недавно – близько місяця тому. Під час чергового цілодобового патрулювання, пам’ятаючи отримане на інструктажі орієнтування стосовно крадіжок кабелю, поїхали спочатку на Казнівку – бо недавно там такий злочин було скоєно. Обстежили мікрорайон, переконалися, що все спокійно, і десь о пів на третю ночі рушили назад. Вирішили проїхатися до вокзалу – але не центром, а вулицею Орджонікідзе, вздовж заводських корпусів. Ось там і побачили хлопців, які саме перебігали дорогу. Звичайно ж, зупинилися, щоб з’ясувати, чому так пізно вештаються містом. У те, що повертаються додому від «Фастів Сіті», не повірили, бо хлопці навіть не могли точно сказати, де та їхня «дома» - щось плели про те, що, мовляв, самі вони не місцеві, з Києва, у дядька гостюють, адреси точної не пам’ятають… Запідозрили нечисте, підвели до машини, провели поверховий огляд – і в одного з «племінничків» знайшли кусачки. А потім, вже під заводською стіною, – і сумку зі спакованим у неї кабелем та ще й чимало кабелю ще не змотаного неподалік. Хлопці, щоправда, спершу відхрещувалися, але сліди на свіжому сніжку однозначно вказували на те, що це їхніх рук справа. Довелося зізнаватися. І, як з’ясувалося, це був уже не перший їхній такий злочин.
Розповідаючи про цей випадок, Юрій Яковенко зауважує: «У нашій роботі потрібно ще й психологами бути, розуміти, коли люди тобі правду кажуть, а коли – ні. От якби стосовно тих хлопців не виник спершу маленький сумнів у їхній правдивості, можливо, і досі б вони промишляли. А так ми побачили, що вони якось зніяковіли, плутатися у відповідях почали… Ось так все й розкрилося».
Психологами патрульним доводиться бути щоразу, коли виходять на чергування. У тому числі й у справах набагато «буденніших»: коли за якимись нюансами поведінки чи й зовнішнім виглядом розпізнають потенційних порушників громадського порядку; коли втихомирюють тих, хто занадто «активно» поводиться в громадських місцях, порушуючи спокій інших; коли заспокоюють чоловіків-дебоширів, які тиранізують свої родини…
Фастівський МВ ГУМВС України в Київській області
|
